Історична довідка

Берестечко: історико-краєзнавчий нарис Леоніда Чучмана

ЗМІСТ

  1. Де з давен-давна берести росли…
  2. Як Берестечко стало містом
  3. Скарга князя Курбського
  4. Соцініани
  5. Полум’я гніву народного
  6. Документи минулого
  7. Оборонний комплекс
  8. Фільварки XVIII століття
  9. Під пануванням Росії
  10. З автобіографії Костомарова
  11. Кобзар і Берестчеко
  12. На переломі століть
  13. Спорудження храму-пам’ятника
  14. Перша світова війна
  15. Відгомін більшовицької революції
  16. В часи панської Польщі
  17. Свято-Троїцький собор
  18. Уклін козацьким могилам
  19. Радянська влада у місті
  20. У полум’ї війни
  21. У наш час

Де з давен-давна берести росли…

Люди у межах сучасного Берестечка почали селитися ще за бронзової епохи. На території міста знайдені кам’яні і крем’яні сокири городоцько-здовбицької та стжижовської культур періоду другої половини III – першої половини II тисячоліття до нашої ери. У 1962 році випадково було виявлено ґрунтове поховання городоцько-здовбицької культури. Біля-кісток людини знаходився кам’яний кинджал і наконечники до стріл.

Про походження назви міста Берестечка існує чимало легенд. Одна з них розповідає, що частина переселенців з міста Бересте (м. Брест) прийшла на річку Стир, заклала тут своє поселення, а назву дала на честь рідного Береста. З іншої версії довідуємося, що довкола Берестечка були великі ліси, в яких особливо багато росло берестів. Звідси й назва – Берестечко. Таке походження назви найбільш ймовірне. В архівних документах XVI ст. зустрічаються назви: Берестовка, Берестечек, Бересточок, Берестечко.

Давня історія Берестечка тісно пов’язана з історією древнього Перемиля. Великим і далекознаним під час Київської Русі був Перемиль, перша згадка про нього відноситься до 1097 року. Величне місто-фортеця, центр удільного князівства 1241 року Перемиль вперше зазнав розорення і спалення від рук монголо-татар. Потім місто хоч і піднялося з руїн, та минулої величі вже не здобуло.

Як передмістя Перемиля виникло Берестечко. Згодом воно стає самостійним поселенням. Вперше його назва згадується більше 550 років тому як село Берестки Перемильської волості у грамоті Великого князя Литовського Казимира Ягелончика від 1 червня 1445 року.

У XV та у першій половині XVI століть Берестечко належало Боговитіним, які, як гадають, походили від давньоруських князів Крокотків. У 1544 році Федора Богушівна Боговитіна вийшла заміж за київського воєводу Фрідріха Глібовича Пронського і як придане внесла Берестечко в дім південно-руських князів Пронських, які походили з дому Святого Володимира.

Фрідріх (Семен) Пронський (помер у 1555 році) був житомирським старостою (1538-1539 р.), брацлавським і вінницьким старостою (1540-1541 p.), київським воєводою (1544-1555 p.), чорнобильським державцем (1549-1555 p.). Був батьком чотирьох дітей: Єжи, Олександра, Марухни (Марухи) і Галшки.

Як видно з господарської люстрації 1545 року, власники Берестечка зобов’язували своїх людей йти на будівництво перемильської вежі, доставляли для цього необхідні матеріали. Як, зрештою, і на замкову городню в Луцьку. Брали вони на це по одному грошу з воза від кожного господарства.
[На початок]

Як Берестечко стало містом

7 липня 1547 року Великий Литовський князь, король Сигизмунд II Август надає Берестечку привілей – Магдебурзьке право. В цій дарованій князю Фрідріху Пронському милості читаємо: “Де маєтность та (тобто Берестечко) княжни Федори Богушівни Боговитіної дісталася її чоловікові князю Фрідріху Глібовичу Пронському, дозволити йому в Берестечку місто заводити, мати корчми з медом і пивом, корчми горілчані і винні, одержувати чопове, торгове і мито, торги проводити в кожний понеділок, а ярмарки на Іллі і на запусти перед Пилипівкою”.

Ставши містом, Берестечко значно піднеслося у своєму розвитку. Особливо це було помітно після занепаду Перемиля. Як свідчить карта торговельних шляхів XVI ст., через Берестечко йшли купці з Козятина, Вовкович, Луцька, Кам’янки-Струмиловки, та багатьох інших міст і поселень. Про швидке зростання Берестечка можна судити з того, що в 1569 році в актах Люблінської політичної унії Берестечко вже згадується у числі місцевостей, які складають Луцький повіт.

Тому так часто згадується Берестечко в архівних документах другої половини XVI століття. Особливо в справах, пов’язаних з господаркою чи криміналом… Коли помер Фрідріх Пронський, місто знову перейшло у власність його дружини Федори. До кінця століття воно належало її синові Олександру Фрідріховичу, стольнику Великого князя Литовського (1576— 1588 p.), луцького старости (1580-1591 р.), троцького каштеляна (1591-1595 p.).

У Берестечку відбуваються велелюдні ярмарки, на яких продаються товари не лише місцевих майстрів, а й з-за кордону. Свідченням цього є випадок, коли 1562 року волинський землевласник С. Медвідь разом з іншими представниками міста не допустив “бірчих” збирати мито з товарів, які йшли з-за кордону. Брати Рогозинські, у 1564 році, скаржаться на власницю Берестечка пані Федору, яка послала кілька сот своїх людей в село Рогозин, де вони попустошили ліс і побили багатьох селян. В цьому ж році люди пані Федори вчинили потраву на полях пана Павла Коритненського, а потім побили його селян і відняли у них худобу. Берестечківський урядник Андрій Шишинський звільнив з в’язниці злодія, і про це ми довідуємося зі скарги поміщика князя Сангушка.

Урядник пані Федори у 1565 році разом з селянами порубав плуги і побив робітників Павла Коритненського. На торчинських міщан, які поверталися з берестечківського ярмарку, напав пан Іван Борзозобагатий зі своїми людьми: побив, пограбував, відняв дітей.

Король Сигизмунд II Август у 1566 році надає берестечківським жидам Давиду Шморлевичу і Айзику Бродавку право збору мита у Великому Князівстві Литовському. Дмитро Рогозинський скаржиться на урядника і війта міста Берестечка, які не віддали йому біглого селянина.

У 1573 році Берестечко є одним з найвідоміших населених пунктів краю. Саме тут відбулося засідання Сеймика по виборах на еклекаційний Сейм.
[На початок]

Скарга князя Курбського

У документах за 1575 рік є скарга князя Андрія Курбського на тогочасних правителів Берестечка. Хто ж такий князь Курбський і як його доля пов’язана з нашим краєм?

Андрій Михайлович Курбський (1528-1583 р.) був московським політичним і військовим діячем, письменником-публіцистом. Походив з роду ярославських князів. На початку Лівонської війни (1558-1583 р.) був головнокомандуючим московськими військами. Проте за своїм характером Курбський не міг постійно терпіти узурпаторської політики московського царя, був пов’язаний з ворожими Івану IV боярськими угрупованнями. 1564 року князь Андрій змушений втікати від переслідування царя за кордон. Перейшовши на бік польського короля, Андрій Курбський одержав значні земельні ділянки в Литві і на Волині, в тому числі й Ковель. Більше того, в 1564 році Курбський командував однією з польських армій, які вели боротьбу проти Москви. У своїх посланнях до Івана IV, зокрема, у памфлеті “Історія про великого князя Московського” (1573 p.), виступив проти централізаторської політики царя.

У першому томі творів Андрія Курбського знаходимо його скаргу на кількох жителів Берестечка. Він пише, що недавно, коли татари напали на землю Волинську, він, виконуючи свій шляхетський обов’язок, разом зі своїм загоном виступив проти ворога. А своєму уряднику Василю Калиновському наказав взяти з казни замку м. Ковеля 100 коп грошей і 300 талерів та відразу їхати за загоном. Урядник Калиновський разом з боярином Стефаном Туровицьким поспішили за військом Курбського. А в четвер, 6 жовтня 1575 року, коли Калиновський і Туровицький перебували між Берестечком і Миколаєвом, на них напали. Як виявилось, нападниками були берестечківські міщани Войтех і Андрій Остаховичі  “со  многими  помощниками  своими”. Захопивши на великій дорозі людей князя Курбського, Остаховичі жорстоко побили їх і пограбували. У подорожніх забрали “в сумках сто коп грошей литовських и 300 таллеров, 3 коня, 2 панцыря, 2 саадаки (військове спорядження кіннотників, яке складалося з лука, налуччя і стріл з колчаном), 2 сабли, 2 рогатины, 2 опанчи…”. Після цього розбійники повернулися додому, в Берестечко. А люди князя Курбського, які помирали, залишилися на дорозі.

У цей час про напад дізнається берестечківський урядник Лукаш Малаховський та інші правителі містечка. Остаховичів зловили і посадили в тюрму. Одночасно послали слуг, щоб привезти в Берестечко понівечених людей.

Коли посланці приїхали на місце розбою, то боярина Туровицького не знайшли. А урядника Калиновського ледь живого привезли до Берестечка. Тут місцеві власті від Калиновського довідалися, що він – урядник князя Курбського і разом з боярином Туровицьким віз князю гроші. Проте події почали розгортатися досить дивно. Правителі Берестечка відпускають Войтеха та Андрія Остаховичів з в’язниці і невідомо де дівають. А урядника Калиновського, протримавши деякий час в Берестечку, положили ледь живого, в одній сорочці, на віз і наказали вивезти і кинути в діброві на місці розбою. Тут наступного дня ледь живого Калиновського знайшов селянин Хоць з села Миколаєва. Пожалів знедоленого і підвіз до себе додому. Потім брат Хоця, Федір Кулик, привіз урядника в Свинюхи, де той одразу і помер.
[На початок]

Соцініани

У 1595 році син засновника міста Берестечка, князь Олександр Пронський, староста луцький, був у Римі, відрікся від православної віри і став католиком. Та додому повернувся вже кальвіністом і віддав новим своїм одновірцям-кальвіністам католицький костел у Берестечку. 1601 року князь помирає, не залишивши після себе нащадка (за іншими даними, в нього було два сини: Юліуш (помер 1613 р.) та Олександр-Октавіан (помер 1638 p.). Його дружина Федора Романівна, уроджена княжна Сангушко, вийшла заміж вдруге за одновірця покійного чоловіка, Андрія Лещинського, воєводу Брест-Куявського. З тих пір Берестечко стало належати Лещинським. Граф Андрій Лещинський до фанатизму був відданий кальвінізму і продовжив справу князя Пронського.

Лещинський намагається поширити кальвінізм в Україні. Суть цієї віри, яка зародилася внаслідок реформації в XVI ст. в Женеві і поширилася по всій Західній Європі, зводилася до ідеї мирного аскетизму і вшанування душі. Граф запрошує західно-європейських вчених-кальвіністів до Берестечка, закладає тут школу, бібліотеку. На час його смерті, 1606 p., Берестечко стало одним з найбільших осередків соцініанства – найбільш раціоналістичного напрямку в реформації. Соцініанська школа в Берестечку мала значний контингент учнів з дітей шляхти і міщан. Тут викладалося богослов’я, латинська і грецька мови, поезія, риторика, філософія, математика та інші науки. Основне завдання випускників – сіяти зерна реформації в Україні. У місті тоді, опріч школи, був великий соцініанський будинок, так званий “Збір”. В архівних документах соцініанська громада згадується за 1643 рік.

Зростає кількість населення. Згідно з податковими відомостями за 1629 р. у місті вже налічувалося 389 домів. Отже, населення Берестечка в цей час становило понад 2300 чоловік.

У першій половині XVII ст. місто стало головним збірним пунктом соцініанства на Волині. Близько 1644 р. тут жив внук Фауста Социни (засновника вчення) Андрій Вишуватий, знаменитий письменник і громадський діяч. Тут була соцініанська молільня – божиця, куди віруючі збиралися на моління і вислуховування повчань (це приміщення в руїнах існувало аж до 1889 p.).

Католицька церква несамовито боролася з соцініанами. У 1644 р. Люблінський трибунал видав постанову про закриття шкіл на Волині. У 40-х роках XVII ст. за релігійними мотивами до судової відповідальності притягнули чимало волинських соцініан. Події національно-визвольної війни 1648-1654 р. налякали магнатів, шляхту та католицький клір. Вони почали чинити великий тиск на короля, діяльність соцініан видавалася ворожою королівству і жорстоко переслідувалася не лише єзуїтами, але й королівською владою.

10 червня 1658 року сейм Речі Посполитої під тиском католицьких делегатів прийняв постанову про вигнання соцініан з України. 10 липня було проголошене останнім днем їхнього перебування в межах держави. Тому значна частина людей (в тому числі і з Берестечка) емігрувала до Семиграддя в місто Колошвар (зараз місто Клуж в Румунії).

Про перебування соцініанів в Берестечку залишилася пам’ятка – обеліск на могилі князя Олександра Пронського, жителі його називають “Мурований стовп”. Він має 16 метрів у висоту, збудований з міцної цегли на цементній кладці. З північної сторони зберігся напис: “Олександр Фрідріхович Пронський, каштелян, помер року 1631, останні дні марта”. Такі пам’ятники за звичаєм ставили на могилах соцініани. Не збереглися вони ні в Румунії, ні в Угорщині, ні в Прусії, ні в Сілезії, ні в Голландії… Тільки в Берестечку стоїть цей унікальний монумент.

З давніх-давен у Берестечку ходила легенда, що всередині “Мурованого стовпа” висить на ланцюгах труна. Дослідник історії Берестечка Григорій Філіпович встановив історичне опертя цієї легенди і з’ясував, що насправді було так: 1787 року польський король Станіслав Август, повертаючись з Канева, де тоді гостювала імператриця Катерина II, до Варшави, зупинився на відпочинок у Берестечку, в замку графа Замойського. Милуючись краєвидами містечка, король побачив високий кам’яний стовп і зі всім своїм почтом попрямував до нього. Біля стовпа з північної сторони була висока могила. Станіслав Август наказав розкопати її. Внизу побачили кам’яний склеп, а в ньому на ланцюгах висіла срібна труна, на віці якої лежав меч. У срібну труну була вставлена дубова труна, а в ній почивали останки Олександра Пронського. Король велів засипати могилу.

Навколо обеліска на цеглинах видряпано багато написів польською, російською та іншими мовами. Серед яких з південно-східного боку є і такий: “Ст. Август король 1787”.

За чотири кілометри від Берестечка, поблизу сіл Кутрів і Буркачі, знаходиться високий курган. Називають його Маруха. За народними переказами під курганом знаходиться могила княгині Марії Пронської (Марухни, Марухи), дочки князя Фрідріха Пронського.

Легенда розповідає, що під час однієї з воєн, а в давнину вони часто прокочувались через Берестечко, три стріли було пущено в цій місцевості. Перша стріла залетіла недалеко і впала за Берестечком в напрямку села Кутрова. Пізніше на цьому місці поховали князя Олександра Пронського і спорудили на могилі “Мурований стовп”. Друга стріла полетіла правіше і набагато далі. На місці падіння стріли, пізніше, поховали сестру князя Олександра – Маруху і насипали на її могилі високий курган.

Третя стріла  полетіла ще правіше,  впала і загубилась у Смолявському бору.

Хто була Маруха Пронська? Чим вона відзначилась? Чи знатністю роду? Чи вродою? Чи славними ділами? Хоча є чимало архівних документів про життя родини князів Пронських в Берестечку, вони не дають нам відповіді на питання про особу Марухи.

Курган Маруха височіє над полями. Висота його 12 метрів. В середині XIX століття стояла на його вершині каплиця.
[На початок]

Полум’я гніву народного

Доведений до відчаю потрійним (соціально-економічним, національним і релігійним) гнітом український народ рішуче піднявся на боротьбу проти своїх гнобителів – шляхти і католицького духовенства. Очолив визвольну війну 1648-1654 р. Богдан Хмельницький – видатний державний діяч і полководець.

Відразу ж відгукнулися на події 1648 року, що відбувалися на Україні, жителі Берестечка. Полум’я гніву народного, яке не вщухало всі роки, розгорілося з новою силою. Селяни і міщани стали виступати проти феодалів.

У судових книгах Луцького повіту вказується на рішучі виступи селян проти польських магнатів. Тут можна знайти скаргу шляхтича Войцеха Ростковського від 6 квітня 1648 року, про те, що 2 лютого цього року, коли його син Юрій проїжджав через Берестечко, на нього напали селяни “побили його” і відібрали коня та зброю.

Після перемоги в травні 1648 року повстанської армії Б. Хмельницького над польськими окупантами під Жовтими водами і Корсунем, полум’ям визвольної боротьби швидко розгорілася вся Україна. Зокрема, великого розмаху в цей період набирає повстання селян і міської бідноти в Берестечку.

У місті, на березі річки Стир, збереглися будівлі замку (зараз тут знаходиться будинок престарілих).  1649 року замок був взятий народними повстанцями Волині, яких очолював Полковник Михайло Тиша. В замку того року перебували війська Богдана Хмельницького по дорозі із Замостя до Києва.

Світову славу Берестечко здобуло у зв’язку з битвою, яка відбулася поблизу містечка в 1651 році між козацько-селянським військом Богдана Хмельницького та військом польського короля Яна Казимира II.

19 червня 1651 року в Берестечко прибуло королівське військо. Воно складалося з регулярних частин, німецьких найманців, посполитого рушення (шляхетського ополчення), приватних військ феодалів. Чисельність всього польського війська становила 150-200 тисяч вояків. Військо переправилось на правий берег річки Стир і влаштувало тут табір. Він мав вигляд прямокутника із заокругленими краями, був з трьох боків укріплений земляним валом, на якому знаходилось 12 редутів, з четвертого (західного) протікала річка Стир. В центрі табору стояв намет короля.

20 червня. В табір короля прибули делегації ченців Почаївського монастиря і міщан Вишнівця. Вони просили в короля захисту від військ шляхти коли польські полки будуть проходити через Почаїв і Вишнівець, переслідуючи козацько-селянську армію. Ці делегації були послані Богданом Хмельницьким, який хотів виманити військо короля з укріпленого табору, бо під час маршу, зокрема, на переправах, його легше було б розбити.

27 червня. Король віддає наказ військам залишити Берестецький табір і рушати на Дубно, де він хотів перестріти Хмельницького. Однак короля попередили про наближення татар і він був змушений повернути війська, що вже вирушили з Берестечка.

Козацько-селянське військо, яке прибуло під Берестечко нараховувало 120 тисяч. Сюди ж прибув кримський хан Іслам-Гірей III зі своєю 28-тисячною ордою.

29 червня. Козаки і татари завдали сильного удару польському війську, яке змушене було рятуватися втечею в свій табір Поле між Лишневом і Берестечком було вкрите тілами вбитих шляхтичів.

30 червня. Король наказав спалити міст в Берестечку через Стир, щоб відрізати шлях до відступу. В цей день відбулася кровопролитна битва, яка спочатку не принесла переваги жодній із горін. Та внаслідок зради кримського хана, який втік зі своїм військом з поля битви, захопивши в полон Хмельницького, що поїхав вертати татар, позначилась перевага королівського війська.

1 липня. Повстанське військо, за відсутності Хмельницького, очолив Філон Джаджалій. Користуючись затишшям обидві сторони ховали загиблих.

З липня. Вночі 2 тисячі козаків вийшли з обложеного табору І з успіхом атакували шляхтичів, які з трудом стримали штурм.

6 липня. Відбулися переговори. Король висунув умови: видати Хмельницького і його сина та козацьку старшину, розірвати союз з ханом, скласти всю зброю, селян відпустити додому.

8  липня. Повстанці відмовились скласти зброю і виконати умови короля.

9 липня. Козаки скинули Філона Джаджалія і обрали наказним гетьманом Івана Богуна.

10  липня. За ніч козаки під керівництвом Івана Богуна збудували три греблі з возів, сідел, провіантських бочок та одягу. На ранок Богун почав виводити з табору 2-тисячний загін, який повинен був забезпечити відхід військ. Селяни, які нічого не знали про наміри Богуна, побачивши, що козаки проходять переправу загукали: “Браття, козаки нас покинули! Рятуйся хто може!”. В таборі зчинилась паніка. Натовп в паніці рвався з табору через переправи і болота. Припинити паніку Богун вже не міг.

Довідавшись про це, польсько-шляхетські вояки вдерлися в козацький табір і почали нещадно вбивати тих, хто в ньому ще залишився. 300 звитяжців прийняли на себе головний удар ворога, прикриваючи відступ головних сил. Вони протягом дня відбивали наступ переважаючих сил ворога. Відмовившись від запропонованого їм помилування, в разі здачі в полон, ці легендарні герої полягли в нерівному бою. Один козак, ім’я якого залишилося невідомим, скочивши в човен, відбивався від шляхти косою. Він був 14 разів прострелений. Коли йому обіцяли від імені короля помилування, то у відповідь почули, що він не дбає про життя, а хоче померти як справжній козак.

Багато повстанців полягли на полях під Берестечком. Хоч втрати були відчутними, але козацько-селянське військо, вийшовши з оточення, почало об’єднувати свої сили під проводом Б. Хмельницького. Уже в вересні 1651 року, біля Білої Церкви, королівську армію зустріло настільки сильне козацьке військо, що шляхтичі не наважились атакувати його.

На території Східної Європи, до початку XX ст., не було такої масової битви – більше 300 тисяч чоловік з обох сторін. Згадаймо хоча б такі відомі нам битви, як Полтавська 1708 року (42 тис. російської сторони, проти 30 тис. шведів), чи Бородінська битва 1812 року (120 тис. російської армії, проти 135 тис. французів).

Вся Волинська земля, і, зокрема, Берестечко, багато лиха зазнали від своїх ворогів, особливо татар. Татарські наскоки були часті спустошливі. Озброєні луками, кривими шаблями, ножами, зрідка і мисами, татари на своїх степових конях легко переносились через неосяжні степи. Полон (ясир) – головна здобич татар, а, обливо хлопчики і дівчатка. Для цього кожен татарин брав в похід кілька запасних коней, мотуззя із сиром’ятної шкіри (щоб зв’язувати полонених), великі корзини (в яких саджали підібраних дітей).

Татарські наскоки здебільшого відбувалися під час жнив, коли легше було ловити людей розсіяних по полях. Татари нищили все на своєму шляху, захоплюючи худобу, цінне майно.

Жителі Берестечка напередодні і після визвольної війни 1648-1654 pp. внаслідок польських репресій і татарських нападів пережили період страшного розорення. Вже в 1648 році кількість димів (господарств) у Берестечку зменшилась до 315. В 1649 році їх лишилось 150, а 1650 – не виявлено “ні одного диму, ні одного хлопа”. Очевидно тут, як і по всій Волині польська шляхта винищувала все. До того ж кримські татари знищували або забирали в полон. Рятуючись від загарбників, берестечани йшли в “козаччину”, а ті, які ховалися у розореному краї, помирали з голоду або від масових епідемій.

Незважаючи на це, Берестечко на диво швидко відбудовувалось. Так уже в 1658 році тут татари знову замучили і забрали в полон 750 людей, зруйнували всі споруди, крім трьох будинків. Багато берестечан чинили опір ворогам, як, наприклад, черниці католицького монастиря на чолі з своєю наставницею Теклею, у тому ж таки 1658 році. Татари всім їм повідрізали груди, а в голови позабивали гвіздки. Курган, де поховані замордовані, в народі називають “Свята Текля” (за одними даними їх загинуло 500, за іншими 43). Висота кургану 3,5 метра. В 1697 році на ньому збудовано каплицю. Інших бранок татари також замордували, а їхніми трупами загатили греблю в лісі, праворуч урочища “Шведиха”. З того часу це місце називається “Дівоча ребля”.

Багато жителів Берестечка під час татарських нападів ховалися в льохах під замками, а також у льосі, що тягнувся через усе місто від костела аж до єврейської синагоги. Крім того, за Рінчиною, в урочищі Секція було викопане велике сховище.

Полонених берестечан гнали в Крим. Знесилених невільників продавали в Кафі (тепер місто Феодосія). Куплених в Кафі бранців вантажили на кораблі і розвозили в Царгород (тепер м. Стамбул), Анатолію, Персію, Індію, Аравію та інші країни Азії та Африки.
[На початок]

Документи минулого

Перед нами – скарга жителів Берестечка на своїх панів (І. Беневського та К. Кумицького, написана у луцьких громадських книгах 5 червня 1630 року. Охоплені ненаситною жадобою збагачення, ці дідичі невеликого волинського містечка вигадували все нові й нові методи обдирання своїх підданих. Відверте насильство вони часто поєднували з хитромудрими прискіпуваннями і безпідставними претензіями до дрібних торговців і Берестечка. Пан Беневський, воєвода чернігівський, наприклад, брав з жидівської общини постійну платню шафраном і перцем на право виходити на шарварки. А на утримання більше 10 ірагунів він вимагав по 35 злотих на тиждень. “Ті драгуни і широку не були, бо повтікали”, а пан два роки брав гроші на їхнє утримання. Всього стягнув 3500 злотих. Крім цього, примушував багатьох служити, “гайдуками”, і неохочі мусили відкуплятися від цієї “служби”, сплачуючи по 5-9 злотих. Пан забирав у міщан хліб у зерні, в снопах, а також волів, примушував їздити до Любліна, під усілякими причинами накладав штрафи. Брав за сварки один з одним, за наговори, за звинувачення у “прелюбодіянні”, силою примушував жидів-викупщиків брати в оренду корчми і млини на вигідних йому умовах.

Більшість мешканців Берестечка фактично перебувала у стані кріпацтва. Люди не мали права без дозволу пана переїжджати на нове місце проживання. Наприклад, Стецько Багатий за право жити в Бродах заплатив панові 1200 злотих.

Якось берестечани зібралися, як завжди, і віддали податки. За те, що гроші віддали не йому особисто, він оштрафував громаду на 600 злотих, ще й мусили дати йому камінь перцю (приблизно 20 кг). Дійшло навіть до нечуваного: пан позичив гроші в місцевого священика, а віддавати борг примусив трьох бургомістрів Берестечка.

У своїй скарзі громадяни звинувачували Беневського у знищенні бору. З цього дерева пан побудував костел, монастир і замок в Торговиці.

За його наказом різали ліс, скільки хотіли, в результаті чого бір “внівеч обернули”.

Ще більше лиха наробив за три роки панування Каспар Куницький. Він діяв більш прямолінійно. Силою зганяв людей до свого господарства, а їхнє майно обертав на свою користь. Серед скривджених паном у документі згадуються Дацько Олійник, Максим Рибак, Степан Ткач, Панас Кравець, Іван Кушнір, Пилип Шептула, Семен Столяр та інші. (Прізвища, що на Волині в XVII ст. тільки входили в ужиток, виразно свідчать про рід занять їхніх власників).

А ось перелік інших кривд і “незвичайних та неслушних вин”, які наклав на своїх підданих Куницький. Брав з людей відкуп-не за те, щоб не їхали з підводами до Любліна. “Комори міські числом 200” (городні міські укріплення) пан наказав розібрати на дрова і звезти до замку. Одного разу в лісі затримали якогось чоловіка. Його звинуватили в злодійстві. Але після допиту катом заарештованого відпустили за браком доказів. Пан і тут присікався до громади, що на його думку “погано судила”, і оштрафував її на 200 злотих. Куницький грабував усіх, хто потрапляв йому на шлях. В корчмаря відібрав бочки з пивом і горілкою. В одного з чоловіків забрав будівельний матеріал -“тартіци”, якими потерпілий хотів перекрити дах, в іншого гаманець з грішми, знайдений на ярмарку.

Розміри збитків, яких зазнали жителі Берестечка і навколишніх сіл, визначалися приблизно 50000 злотих. Не дивно, що в цей час “декілька десятків підданих з Берестецької волості” розбіглися. Скаргу підписали ландвійт берестецький Андрій Білоруський, три бургомістри – Войцех Марел, Теодор Максвел, Ян Собкович і писар Степан Кончаківський. Подальший розгляд Справи нам невідомий. Найімовірніше, що скаржники не отримали жодного гроша від вдови померлого на той час Беневського, ні від пана Куницького.
[На початок]

Оборонний комплекс

Давня частина міста Берестечка розташована серед заплави р. Стир на витягнутому вздовж долини плато, що піднімається над заплавою на 4-8 м. Плато утворюють два острови площею 0,5 і 13,5 га. Воно з’єднане мостами і греблями з лівобережними і правобережними колишніми передмістями Красилівкою,Стариками і Пісками.

Замок був розташований на меншому острові, який знаходиться в південно-західній частині давнього міста, має в плані форму близьку до трикутника, гострим кутом зустрічає течію річки, а східною стороною повернутий до міста, від якого відділений ровом, пересипаним в 50-х роках XX ст. для в’їзду на острів. Цей острів, можливо, був мисом, який відділили ровом для більшої безпеки. Зараз на острові розміщений будинок престарілих.

Засновником замку на цьому острові вважають Фрідріха (Симеона, Семена) Пронського. Збудований ним замок, за свідченням документу 1680 року, спустошується, “великі гаківниці, мушкети” та інше обладнання розкрадається. В 1765 р. новий власник Берестечка Ян Замойський знову споруджує замок і закладає поруч парк. Під замком знаходився глибокий таємний льох, в якому можна було перебути небезпеку. Через рів до міста був перекинутий підйомний міст, який згодом замінили постійним. У травні 1787 р. в замку гостював польський король Станіслав Август, повертаючись з Канева, де тоді перебувала Імператриця Катерина II, з якою він підтримував дружні стосунки. 1802 р. на острові замість замку був збудований палац. Залишки замку дослідниками не виявлялись. На оборонні функції острова зараз вказують його круті схили, залишки рову, багниста заплава навколо та рукави річки Стир.

Місто було розташоване поруч з замком на сусідньому острові площею 13,5 га. Природні оборонні якості йому забезпечували круті схили, багниста затоплювана заплава та рукави річки Стир, що охоплювали його. Вказівка документу 1629 р. на міський паркан, а місцевих жителів на існування в минулому оборонних брам при виїзді з міста дозволяє доповнити зафіксовану планами міста топографію і реконструювати в загальних рисах систему оборони Берестечка. Вали з парканом повинні були охоплювати весь острів. На місті їх перетину дорогами на Піски, Старики, Красилівку та до замку мали знаходитись брами. З північної сторони, де надзаплавна тераса була найближче, паралельно до острова був споруджений вал.

Після вигнання соціанів у Берестечку осіли католики, які користувалися прихильністю місцевих феодалів.   1689 року французськими монахами тут була побудована дерев’яна каплиця св. Андрія і утворена римо-католицька парафія. В  XVII ст.

появилися тринітарії, монашеський орден, який присвятив свою діяльність визволенню полонених християн з татарської неволі і заснували монастир.

Після війни 1648-1654 років, щоб ствердити свою перемогу і вічну присутність,  король Польщі  наказав  спорудити  в Берестечку костел. У 1765 році розпочалося будівництво Троїцького костелу, яке завершив граф Ян Замойський у 1771році. Всередині культової споруди знаходилися картини, які зображали у вельми патріотичному дусі перемогу поляків, хоча, як відомо із запису свідка тієї битви П’єра Шевальє, польська армія була настільки перевтомлена і деморалізована, що замість переслідування козаків король лишив військо на спочинок. Картини для костелу малював художник Прехля. Тут знаходився прах італійського художника Кармароні, який оздоблював фресками стіни і склепіння костелу. Були в костелі хори музикальні, на яких знаходився орган. В той час інтер’єр костелу справляв надзвичайно пишне враження. Зберігалася тут і шабля Яреми Вишневецького, цього кривавого ката українського народу. Щоб притягнути до костелу побільше поляків-католиків, було ідентифіковано навіть мощі цього перевертня.

Ярема Вишневецький (нар. 1612, помер 1651 р.) був одним з найбільших магнатів шляхетської Польщі, на Лівобережній Україні, він мав 56 міст і містечок, укріплений замок в Лубнах. Походив з козацького роду, та 1631 року прийняв католицтво, яке намагався насильницькими, катівськими методами насаджувати у своїх маєтках. Брав участь у придушенні козацьких повстань в Україні. Коронний гетьман керував лівим крилом королівського війська в битві під Берестечком. Очолював магнатські кола Польщі, які домагалися нещадного придушення визвольної війни українського народу. Його син Міхал-Фома Корибут в 1667-1673 р. був королем Польщі.

Ієзуїти перетворили римо-католицький костел на своєрідну Волинську Лавру. В цей час на березі Стиру руками кріпаків спорудили й величавий замок-палац. 1765 року тодішній власник Берестечка Ян Замойський збудував для римо-католицького ордену тринітаріїв кляштор (монастир). Все це, звичайно, робилося для пропаганди католицизму серед місцевих жителів, переважна більшість яких були православними. Тому багато мешканців Берестечка перейшли прямо в католицтво, немало прийняли унію, яка була тут знищена в 1795 році.

Словом, всі ці споруди, побудовані в Берестечку, мали символізувати велич і могутність римо-католиків і Речі Посполитої. Та всі спроби польських феодалів заглушити національну свідомість українців були марними. Щоразу, коли розпочиналися більш-менш значні заворушення на Придніпров’ї, вони мали відгук і в Берестечку. Щоб не допустити вибуху народного гніву, польські магнати постійно вживали запобіжних заходів. Наприклад, один з польських військовиків у 1734 році, коли на Правобережжі піднялася хвиля гайдамацького руху, наказав шляхті в разі виявлення нею озброєних селян-бунтівників нещадно їх винищувати. Територію Волині окупанти поділили на військові округи, центр одного з них перебував у Берестечку.
[На початок]

Фільварки XVIII століття

У XVIII ст. до Берестечківського ключа належали фільварки містечка Берестечка, села Стремільче і села Острів. Тут вирощували жито двох сортів, пшеницю трьох сортів, овес, гречку двох сортів, ячмінь двох сортів, горох, просо. Врожайність була різною. Неврожай один раз на три роки вважався нормою.

На городах сіяли моркву, цибулю, петрушку, розсадну капусту, огірки, буряки, часник, квасолю, мак, тютюн і коноплю. Капусту шинкували і солили, буряки квасили і зберігали в льосі, цибулю, і часник в’язали у вінки. На панських городах росли редиска і дині. У садах фільварків красувалися яблуні, груші, сливи, вишні. При садах були і хмільники.

Мали й багато худоби. 1776 року в трьох фільварках Берестечківського ключа було 280 голів (з них 136 голів молодняка). Корів було 64, волів – 82. Взимку худобу годували соломою (рекомендувалося ячмінною), влітку випасали. Догляд за худобою був поганий, тому надої були низькі і приплід також виявлявся незначним.

Худобу, яка планувалася на забій, як правило, підгодовували. На відгодівлю вола використовували 6 четвертиків зерна. Також використовували для цієї мети відходи винокурень і пивоварень. У 1774 році економу Берестечківського ключа наказали “відібрати старих волів і корів і поставити на відвари”, в одному з років цього періоду “на відварах” стояло 40 волів при Берестечківській винокурні.

У фільварках тримали значну кількість свиней, хоча відгодовували їх і при пекарнях, винокурнях і млинах. Зате вівчарство розвивалося слабо. Мало було й робочих коней -1734 року їх нараховувалося лише 47 голів. Породистий кінь на той час коштував 800 злотих, а робочий – 20-40 злотих. У кожному фільварку росли кури, гуси, качки й індики, для відгодівлі птиці відпускали зерно найнижчого гатунку – послід.

З льону й коноплі у фільварках робили полотно. 1775 року виготовили 3 півсотки льняного полотна, 12 півсотків конопляного і 18 півсоток мішковини. Багато продукції вивозилося на ринок. Із зернових найбільше продавали пшениці (в 1775 році -92% врожаю). Продавали також м’ясо, олію, сушені фрукти. Чималі прибутки мали від продажу худоби. З червня 1774 до березня 1776 років з Берестечківського ключа реалізували 86 голів худоби на 6726 злотих. Великі доходи отримували міські винокурні. З 1 вересня 1775 року і до 1 вересня 1776 року в Берестечку виготовили 5716 гарнців оковитої і 160 гарнців “простки”. Ще робили горілку з анісом і апельсиновими шкірками, “простку” з анісом і ялівцем, “цукрову” горілку, медовий напій, вишняк. Берестечківська пивоварня з 1 червня 1777 року до 1 червня 1778 року зробила 34 884 гарнці одинарного, 1030 пляшкового і 1836 подвійного пива. Видно, що пива і горілки робили  в  Берестечківському ключі досить багато,  якщо зауважити, що один гарнець приблизно дорівнює 3,3 літра.

Було у Берестечку і 4 пасіки, де стояло 458 вуликів, на кожному фільварку були стави. У містечку працювало два цегельних заводи, на складах яких в 1772 р. знаходилося 147 тисяч випаленої цегли, в 1774- 198 тисяч, 1775 – 338 тисяч. У 1774-1775 р. дві «фабрики» зробили 165 тисяч штук черепиці.

Торговці “свиньми і салом” платили “плечкове і камінне”. М’ясні ряди в 1750 р. дали прибутку власнику міста 4100 злотих. Спеціальним податком обкладалася торгівля сіллю: в 1756 р. Берестечку платили від воза по 1 злотому мита, а від 10 возів – одну бочку солі.

Часто містечко взагалі здавалося в оренду. У 1756 р. Берестечко здали в оренду за 15 тисяч злотих, у 1763 — за 18 тисяч, у 1765 – за 19157 злотих.
[На початок]

Під пануванням Росії

Польський “король Станіслав Август підтвердив Магдебурзьке право для Берестечка. В грамоті, скріпленій печаткою  короля, читаємо:  “Варшава, 1767 рік, січень 17. Станіслав Август підтверджує і повторює привілей короля Сігізмунда Августа від 7 липня 1547 року київському воєводі кн. Фрідріху Глібовичу Пронському на надання міського права його маєткові Берестечку та влаштування в ньому двох ярмарків на рік”.

А в той час доля польського короля, як Речі Посполитої, була вирішена великими агресивними сусідами: Австрією, Прусією і Росією. Поділена 1795 року, вона перестала існувати як держава. За умовами третього поділу Польщі, Берестечко, разом з Західною Волинню відійшло до складу Російської імперії. З того часу місто – центр одноіменної волості Дубенського повіту Волинської губернії. Становие селян стало ще більш жахливим, кріпаків міняли на собак.

У 1795 році Берестечко належало графам Плятерам. 1801 року вони запросили до себе ірландського вченого-садівника, відомого паркобудівничого Діонісія Міклера, який вчителював у Кременецькіїй гімназії. Цей вчений заснував у Берестечку поблизу замку у 1801 – 1805 р. розкішний парк і сад.

Населення зазнавало біди і від різних стихійних лих. Спалахнула епідемія чуми, яка поширилася на Волині наприкінці XVIII ст. У Берестечку живими залишилося лише 5 чоловік, на деякий час містечко обезлюдніло.

Війна 1812 року не обминула Берестечка. Фронт між армією Наполеона і російськими військами проходив по річці Стир. Третій російській армії генерала Тормасова (43-46 тисяч солдатів) протистояли австрійські корпуси генералів Шварценберга (34 тисячі) і Ран’є (14 тисяч). Французька армія готувала наступ на Волині. Для зміцнення армії Тормасова прибула п’ята Дунайська армія П. Чичагова, який незабаром замінив Тормасова. 20 вересня корпус генерала Ламерта форсував Стир в районі Луцьк-Рожище і напав на наполеонівських вояків. А 23 вересня основні сили росіян перейшли Стир біля Берестечка і Хрінників, французи почали спішно відступати.

Генерал Юзеф Дверницький, один з керівників польського визвольного повстання, прибув з військом у Берестечко 1831 року. Він прагнув перенести вогонь повстання на Волинь, вглиб Російської імперії. Подумував дійти й до Кременця, де жило багато польської шляхти і гімназистів, що співчували і підтримували повстанців. Брали участь у заворушеннях і власники Берестечка брати Вермінські.

Кавалерійський корпус генерала Дверницького, що нараховував чотири з половиною тисячі шабель, змушений був вести важкі бої з переважаючими силами царських військ. 18 -19 квітня 1831 року відбулася запекла сутичка під Боремлем. Завдяки зусиллям поляків-повстанців і вмілим маневрам корпус не був розгромлений і прорвався у напрямку Берестечка. Переконавшись у тому, що сили повстанців на Волині слабкі, розрізнені і не можуть допомагати корпусу, Дверницький вирішив рухатись на Поділля. Однак переважаючі сили російських генералів Родрігера і Рота не дали здійснитися цьому наміру. 27 квітня 1831 року поділений корпус польського генерала був змушений перейти кордон Східної Галичини, де його роззброїли австрійські власті.
[На початок]

З автобіографії Костомарова

Видатний учений, письменник і громадський діяч Микола Іванович Костомаров – один з найвизначніших вітчизняних істориків минулого століття. Кількасот історичних досліджень, серед яких такі загальновідомі, як “Богдан Хмельницький” і “Бунт Стеньки Разіна”, складають його творчу спадщину. Незаслужено замовчувана, вона, лише зараз повертається до народу. За основу цього  розділу  взято  уривок з  “Автобіографії” Миколи Костомарова про його перебування в Берестечку у 1844 році

“Із Кременця ми попрямували до Берестечка, куди і приїхали наступного дня вранці. Місце відомої битви Богдана Хмельницького було мені добре відоме з письмових джерел, і я з особливим старанням намагався скласти про нього моє уявлення, знайти сліди давноминулих подій, про які стільки читав, писав і думав. Берестечко лежить на рівнині вздовж річки Стир – річки надзвичайно звивистої, в неї впадає верстви за чотири до містечка болотиста річка Пляшева, відома як місце загибелі безлічі козацького війська під час безладної втечі з табору.

Наближаючись до містечка, я наткнувся на стару лінію окопів у вигляді півмісяця і зрозумів, що це сліди колишнього польського табору, влаштованого тоді, коли поляки перейшли з правого берега Стиру на лівий.

Праворуч від шляху зміївся покручений Стир, ліворуч погляд впирався в густий, високий ліс.

Прибувши до містечка, ми зупинилися в жидівській корчмі. Я дістав з портфеля свої папери і завів мову з товаришем про Хмельницького, потім покликав іудея і запитав його, чи можна звести мене зі старими людьми, які б добре знали місцевість і щоб вони показали поле й різні сліди битви на ньому. Іудей глянув на мене з підозрою і зник. Я далі розмовляв зі своїм товаришем, аж доки за півгодини до нас зайшов пан в мундирному сюртуці з червоним коміром, зі шпагою. Він попросив наші паспорти і, вичитавши з них, хто ми такі, ласкаво сказав: “Вам, панове, хочеться оглянути поле битви козаків і поляків, я можу влаштувати Вам все, що потрібно, й уклінно прошу перебратися до мене в будинок, там Вам буде спокійніше і зручніше”.

Мене здивувала впевненість, з якою цей пан висловлювався, що йому геть усе відомо, для чого ми приїхали і що ми шукаємо. Ми вийшли з ним і сіли в екіпаж, а іудей за його наказом поклав туди всі наші речі. Дорогою цей пан пояснював нам, що він становий пристав. І, повідомлений іудеєм про прибуття якихось панів, що бажають оглянути поле, прийшов до нас з наміром, коли виникне потреба, арештувати нас, але, підслухавши нашу розмову, зрозумів, що ми не якісь там польські емісари, котрих він має стерегтися, а вчені, що вишукують сліди давноминулих подій. Ми були дуже гостинно зустрінуті, разом із ним об’їздили поле та всі околиці Берестечка й за його посередництвом бесідували з народом. Приїхавши знову в поле, оглянули невелике узвишшя, де стояв кримський хан, а праворуч від нього, через дорогу, ближче до Стиру, рештки округлих окопів, де був козацький табір, закріплений після виходу Хмельницького за ханом. Тут я знайшов і острів на Стиру, той самий, де, за повідомлення Пасторія, захищалися триста хоробрих козаків, що не хотіли здатися ворогам і мужньо загинули в запеклому бою острів цей весь заріс великим лісом, праворуч від нього, у гирлі річки Пляшевої, було місце фатального переходу козаків через воду, де потонуло багато козацького війська.

Я зробив висновок, що ця подія відбувалася саме тут, виходячи із зібраних повідомлень про те, що досі в згадуваному місці на дні річки лежать уламки сідел, зброї, стремен і перетлілі шматки попон. Уce це, як відомо, козаки кидали у воду, щоб влаштувати для себе загату. На протилежному березі Стиру, за Берестечком, височить пагорб з мурованою каплицею, в якій поставлено статую Святій великомучениці Феклі. Тут, за переказами, поховано багато жінок, які втікали з околиць під захист польського війська і лишилися на правому березі Стиру, тоді як поляки виступили в бій на лівому березі. Татари несподівано перейшли річку і перебили всіх жінок, кількість яких, за свідченнями переказів, десь близько трьох тисяч. Насправді ж, найвірогідніше, пагорб із каплицею – місце де поховані польські воїни, які загипули в бою. На цьому ж боці Стиру, верстви за дві від містечка Берестечка, стоїть високий пам’ятник, зведений, як свідчить напис на ньому, над тілом князя Пронського, що вмер 1533 року. Він за легендою, був єретик, і, знаючи, що після смерті потрапить під владу диявола й ходитиме мерцем, лякаючи живих людей, наказав прикріпити свою труну до внутрішньої горішньої частини, й справді бачив уривки ланцюгів із збитими у склепіння кільцями.

Князь Пронський був одним із рязанських князів, що втекли в литву після насильницького приєднання рязанської землі до Москви,  зрозуміло, що народна легенда про його єретицтво не має історичної основи.

Оглянувши Берестечко, ми за два дні виїхали в Ровно, напучувані добрими побажаннями гостинного нашого господаря й споряджені ним на дорогу їстівними припасами”.

Микола Костомаров був першим істориком, який детально дослідив і оглянув місце Берестечківської битви. Звичайно, зараз важко погодитися з деякими твердженнями вченого, маючи дані археологічних розкопок та нові архівні матеріали. Науково-дослідницькі, краєзнавчі інтереси Миколи Івановича знайшли вияв у дослідженнях топографічних назв місцевості, пам’яток фольклору. Тут були записані Костомаровим рідкісні зразки епічної творчості, зокрема пісні про Берестецьку битву “Висипали козаченьки з високої гори…”, “Кину пером, лину орлом, конем поверну”. Слова пісні “Висипали козаченьки з високої гори…” промовляють болем народу:
А де ж твої, Нечаєнку,
воронії коні?
У гетьмана Потоцького
стоять на припоні.
А де ж твої, Нечаєнку,
кованії вози?
Під містечком Берестечком
заточені в лози!
[На початок]

Кобзар і Берестчеко

Геніальний співець нашого народу Тарас Шевченко у повісті “Варнак” називає наш край “прекрасна й мила Волинь”.

Перед дослідниками життєвого і творчого шляху Кобзаря не раз виникало питання: чи дійсно Тарас Шевченко восени 1846 року побував у Берестечку? Історія, на превеликий жаль, не зберегла для нас ніяких історичних документів, проте літературні джерела і народні перекази дають підстави сказати про волинські дороги поета. Вони свідчать, що шлях Кобзаря з Почаєва проліг до Берестечка… Чому туди поспішав Тарас Григорович? Як член комісії він міг відвідати пам’ятки, як вірний син рідної землі мусив поклонитися і віддати шану полеглим козакам.

“Трагедія під Берестечком, – пише дослідник історії Волині Володимир Рожко в статті “Волинські дороги Кобзаря”, – в усі часи хвилювала визначних людей нашого народу. Про неї писали козацькі літописи, її вивчали відомі вчені-історики М. Маркевич, М Костомаров, Д. Бантиш-Коменський і ряд інших. Але доля судила саме Великому Кобзарю, геніальному співцю України, вперше в поетичній формі оспівати священне поле битви під Берестечком.

Тарас Шевченко добре знав про цю трагічну подію з козацьких описів, історичних дум і пісень, інших джерел тієї доби. В містерії “Великий льох”, поет в уста одного з лірників вкладає такі слова: “Я співаю і про Ясси, і про Жовті Води, і містечко-Берестечко”. Мабуть знав він також народну пісню про гіркоту поразки в цій битві “Висипали козаченьки з високої гори…”, яку міг чути з вуст кобзарів, лірників, пісні яких ще й за тих часів дзвеніли козацькою славою і відвагою. Побувавши в Почаєві, а це недалеко від Берестечка, Великий Кобзар не міг не відвідати святе для кожного українця місце рідної історії.

Мабуть, саме тут, під Берестечком, народилися в душі поета рядки:

Нас тут триста, як скло!
товариства лягло!
І земля не приймає.

Треба сподіватися, що побачене, почуте і пережите справило на Шевченка велике враження і пізніше, в 1848 році в Кос-Аралі, усе це прийшло до нього болем, сумом і він, звертаючись до поля битви, запитував:

Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?”.

“Почорніло я од крові

За вольную волю.

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили.

Та ще мене гайворони

Укрили з півночі…

Клюють очі козацькії,

А трупу не хочуть.

Почорніло я, зелене,

Та за вашу долю...

Я знов буду зеленіти,

А ви вже ніколи

Не вернетеся на волю,

Будете орати

Мене стиха, та, орючи,

Долю проклинати “.

[На початок]

На переломі століть

У 1812-1831 р. Берестечко належить Вермінським, з 1870 p. – Вітославським, а згодом – Раціборовським.

1825 року в Берестечку на кошти прихожан було побудовано Троїцьку церкву на місці старої дерев’яної. Імператор Олександр Михайлович подарував церкві ікону Федорівської Божої Матері. Розпочалося будівництво на кошти православних у 1854 році цегляної церкви Святого Георгія. Храм було споруджено на цвинтарі м. Берестечка. Закінчили його зведення в 1869 році. Через два літа поміщик Віктор Вітославський дав церкві під пасіку і десятину 1400 сажнів лісу.

1892 рік. До приходу церкви Святої Трійці містечка були приписані села Митниця і Антонівка, а також передмістя Старики і Піски. Дворів православних нараховувалося 450, а самих прихожан 3610 душ. До цього ж приходу належала церква Святого Георгія, був один римо-католицький костел і каплиця на цвинтарі.

Склад населення Берестечка в XIX ст. значно змінився. Зменшилися хліборобські сім’ї, зате зросло число ремісників і найманих робітників. Після реформи 1861 року в Берестечку нараховувався лише 31 двір (92 ревізійські душі) колишніх державних селян з загальної кількості 408 дворів (1174 чоловіка).

Ремісники – шевці, кравці, кушніри та ін. – об’єднувалися в цехи, що регулювали свою діяльність статутами. Ще недавно в краєзнавчому музеї Берестечка зберігалася шкіряна обкладинка і миги шевського цеху з відбитком напису друкарським способом від 1871 року.

В пам’ять про жителів Берестечка, які загинули від холери, в передмісті Стариках було споруджено 1872 року каплицю. Таку ж, Марії Магдалини, збудували 1873 року в Берестечку.

Училище – міністерства освіти заснувалося в містечку у 1876 році.

Навесні 1881 року Олена Пчілка возила своїх дітей: Лесю (6 років), Михайла і Ольгу в село Чекні Дубнівського повіту, що недалеко від Берестечка. Мабуть, тоді майбутня поетеса Леся Українка й побувала на Берестецькому полі битви.

1889 рік. Заслуговують уваги чудовий палац: з розкішним садом у центрі Берестечка, а також великий костел з колишнім монастирем тринітаріїв. На річці Стир знаходилися млини поміщиків і великий став. На цій же річці була пристань для лісних плотів, лісопильний, сукновальний, цегельний, винокурний, пивоварний, смолярний і вапняний заводи. Ярмарки були: 1 січня, 25 березня, 20 липня, 14 вересня і 18 жовтня. Торгували на них худобою, селянським взуттям, одягом, посудом і “красним інваром”. До Берестечка входили його передмістя: Красилово, Старики, Піски. Саме містечко було досить широким, розкиданим і переповненим жидами, які торгували і займалися контрабандою.

1895 року Берестечко Дубнівського повіту є центром одноіменної волості. Вона нараховувала 2 містечка, 4 колонії, 22 села. Волосний старшина — Іван Пасічник, писар — Василь Остапчук. Населення – 4191 житель. В містечку тримав аптеку П. Жужинський, яку орендував Олександр Шварц. Був лікар Шимон Айзикович Гиндись, повитуха Ганна Іванівна Іванова. Мало Берестечко лікарню і жидівську богодільню.

За даними статистики, наприкінці XIX ст. в містечку було 1026 будинків, дві церкви, костел, 2 будинки молитви ізраїлітів, 2 будинки притулку, вапнярня, великий бровар, ґуральня. Велика земельна власність 3910 десятин (з них 1640 десятин лісу) належала Марії Кисіль. Згідно з переписом 1897 року, в Берестечку налічувалося 4953 жителі, в тому числі жидів – 2251. Ще в 1898 році при поштовому відділенні почав діяти телеграф.

Відомий історик В. Антонович у 1901 році писав, що в Берестечку поблизу Стиру є група курганів, до 40 насипів. А в 1896 році в містечку знайшли скарб, який складався з 98 срібних польських і литовських монет XVII століття.

Поблизу містечка, в селі Мерва, знаходилася митна застава. Вона стала одним з пунктів переправки в Росію революційної літератури. У .липні 1907 року поліція затримала вантаж, в якому виявили твори Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, статтю Володимира Леніна “Лист до товариша та наші організаційні завдання”, а також листівки. Подібні транспорти з більшовицькою літературою поліція затримувала в Берестечку у листопаді 1905 , в серпні 1907, у квітні і листопаді 1910 року.

1907 рік. До Берестецької волості належать: 16 сільських общин, 2 містечка, 4 колонії, 26 сіл і поселень, 1598 дворів, 15 730 чоловік. Волосний старшина С. Гримайло, писар В. Малеванек. Графиня Анна Граббе мала в Берестечку 2300 десятин землі, а дворянка Вікторія Раціборовська – 500 десятин землі. Винокурний завод, що був власністю поміщиків Ожеровських, з річним прибутком 16000 рублів (на заводі працювало 6 робітників) перейшов у власність графині Анни Граббе, дочки слов’янофіла О. С. Хом’якова. В місті був лікар П. А Лопушанський, повитуха – А. Ф. Малеванська, ветеринарний лікар – П. А. Сахаревич. Працювали лікарня, поштово-телеграфне відділення, становий пристав М. А. Білоцерківський, центр благочинного округу – благочинний, священик з села Солонів Іван Харашевич, аптека (власник П. Ейсмонт), міщанська управа, призовна дільниця для Берестечківської, Боремельської, Княгинінської, Теслугівської, Крупецької і Вербської волостей. Щомісяця, в четвер, після 15 числа Берестечко проводило ярмарки.
[На початок]

Спорудження храму-пам’ятника

На Волині і в Україні на початку XX століття все більше і більше лунали голоси про необхідність вшанування пам’яті полеглих козаків, запалити свічки пам’яті у храмі-пантеоні на цьому священному місці. Добре вчувалися в тому хорі голоси Лесі Українки, її матері Олени Пчілки. Вони посилилися, коли житель села Пляшева, Михайло Ілліч Михальчук у 1906 році знайшов 32 козацьких мушкети і 12 шабель. Архімандрит Почаївської Лаври Віталій зацікавився цими речами і запросив для дослідження вчених. Справу побудови пам’ятника-храму взяли у свої руки архімандрити Почаївської Лаври Віталій та Іліодор. Слід наголосити, що обидва належали до правого крила чорносотенців, а Віталій був організатором “Союза Русского народа” на Волині (головне завдання Союзу – утримання на престолі православного царя і недопущення ніяких революційних змін).

Архімандрит Віталій був нащадком козаків з Катеринославщини, завідував у Почаївській Лаврі друкарнею і, відвідавши Берестечко, зацікавився цим історичним місцем, тож задумав використати його для мети, якою жив завжди: захисту православного царя. На противагу польським революційним рухам він постановив збудувати храм-пам’ятник та монастир. Окрім великих організаторських здібностей, мав він ще й широке коло впливових знайомих у панівних верхах імперії. Зі сторінок

церковних журналів і брошур він звернувся до населення з закликом вносити пожертву. Влітку 1908 року на острові Журавлиха поставили невеликий хрест і капличку, де тимчасово зберігалися кості козаків викопані монахами Почаївської Лаври на одному з багатьох островів.

Найкращим місцем для будівництва пам’ятника, без сумніву, був острів Журавлиха, розташований за кілометр від села Пляшева над самісінькою річкою, та й майбутній пантеон було б видно з усіх боків.

Розпочався збір коштів. Чорносотенна преса наводила такі цифри: Імператор Микола II – 25 тисяч рублів, Іван Колесніков – 50 тисяч рублів, управління Південно-Західної залізниці виділило 800 пудів міді на дзвони і 1200 сажнів старих рейок. Головне артилерійське управління – 900 пудів лому латуні. Пожертвував і єрусалимський патріарх Деміан (м. Москва), кубанські козаки, що не забули своїх предків. Але найбільші внески, хоча про це й не згадувалося офіційно, були від “бідної вдовиці – України”. За свідченням місцевих селян, що брали участь у будівництві, в приміщенні, де виплачували гроші за роботу, стояло три величезних мішки з мідними монетами. Це були гроші безіменних жертводавців, що скидалися в скриньки, прикріплені в багатьох місцях на острові Журавлиха. Крім мідних монет, були й паперові карбованці та ще й безкоштовна праця на будівництві. Це все разом узяте й стало основою пожертвувань нашого народу, бо ж це була його слава, його біль. За пожертвування купили 25 десятин землі, дві десятини подарувала графиня Граббе.

Проект храму-пам’ятника розробив студент відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі В.М. Максимов, учень професора О.В. Щусєва. Останній затвердив роботу свого учня. Влітку 1910 року будівництво розпочалося. Ним керував інженер Володимир Леонтович. Саме в цей період з села Острова перевезли дерев’яну Михайлівську церкву, збудовану в 1650 році, де, за переказами, молився перед боєм Богдан Хмельницький, і якому там осв’ячували шаблю. У 1914 році будівельні роботи завершилися і відбулося відкриття Георгіївської церкви і комплексу, названого “Козацькі могили”. Проте Перша світова війна не дозволила повністю реалізувати всі плани.

За порадою українського історика Дмитра Дорошенка, який побував тут 1911 року, архімандрит Віталій запропонував малярські роботи у храмі провести І.С їжакевичу, відомому українському живописцю. Його пензлю належать усі найважливіші ікони, розписи .Він намалював низку історичних картин великого розміру з тематикою історичної долі українського народу, які загубилися у вирі війни. На картинах тих, в нішах мурованої загорожі (залишилася недобудованою), було зображено легендарного козака Нечая з косою на човні, єврея Зельмана, що за народною піснею, “їхав церкву відкривати”, страшні муки козаків на полі бою.

30 березня 1913 року у Петербурзі цар Микола II прийняв делегацію комітету по будівництву пам’ятника на козацьких могилах під Берестечком. До складу делегації входили місцеві поміщики граф де Бассаліні і граф Граббе, архімандрит Почаївської Лаври Віталій, поміщик Бафталаєвський і селянин Волинської губернії Оксентій Дрегалі. Делегація подякувала імператору за пожертвування і піднесла альбом малюнків названої церкви.

Висвячувався храм з великими урочистостями. Він складався з трьох церков: Параскеви (знаходиться нижче рівня землі, у задній стіні – підвищення з домовиною-гробницею наповненою козацькими кістьми). За стіною печера-каплиця, де за склом також козацькі кістки і черепи. З каплиці – два підземні ходи: один виводив на сінокоси, другий – у Михайлівську церкву. Церква в середньому секторі храму присвячена Святому Георгію Переможцю з великим вівтарем та розп’яттям Спасителя на Голгофі (знаходиться на вулиці). Богослужіння відбувалися тут, коли приходили великі маси людей. Третя церква присв’ячена князям Борису і Глібу, розташована на балконі довкола стін храму.

Після відкриття храму тисячі волинян і молоді з інших місцевостей України у червневі-липневі дні поспішали до Берестечка, щоб пом’янути загиблих козаків.
[На початок]

Перша світова війна

Докотилася вона й до Берестечка. Багато мешканців містечка під виглядом евакуації насильно вивезли на Схід, частина залишилася. Назва Берестечка вже у перші дні війни почала згадуватись у зведенні з фронтів. Ось що пише тижневик “Волинські єпархіальні відомості ” від 14 серпня 1914 року: “Більш інтенсивним були військові дії на російсько-австрійському кордоні, хоча вони і тут також до цього часу не виходили за межі прикордонних сутичок передових розвідувальних частин. Війну Австрія оголосила 24 липня, а значною сутичкою був кавалерійський бій під Берестечком 26 і 27 липня, який завершився повною поразкою австрійських кіннотників, які проникли на російську територію, і відступом їх в м.Броди”.

На початку 1915 року бойові дії були перенесені безпосередньо на територію Волині, населення губернії висловлювало незадоволення нерівномірним розподілом і виконанням таких натуральних повинностей, як підводна, шляхова, окопна і т.д. Велика кількість хліба реквізовувалася і це стало однією з причин росту цін на хліб. У Берестечку селяни двічі – в лютому і квітні 1915 року – конфіскували транспорти з борошном і цукром, призначені для армії.

2 травня 1915 року німецько-австрійські війська прорвали фронт під Горлицею і Тарнувом й захопили Західну Волинь. Окупанти встановили жорстокий терористичний режим. Підскочили ціни на продукти, паливо. Населення голодувало, спалахнув тиф.

У 1916 році війська Південно-Західного фронту під командуванням Брусилова перейшли в наступ. Головний удар завдавала Шоста армія в напрямку на Луцьк (Луцький прорив). Тут противник мав дуже укріплені позиції, але після тривалої артилерійської підготовки 3 червня вони були зруйновані, частково нейтралізована артилерія противника. Через два дні піхота шести російських дивізій пішла в наступ і на ділянці 40-корпусу оволоділа першою укріпленою смугою австрійських військ глибиною до двох кілометрів. Розвиваючи успіх, при сприянні 8-корпусу, 6 червня заволоділа Луцьком, австрійські війська швидко відкочувалися.

Такий успіх російських військ примусив німців перекинути свої частини з інших ділянок (наприклад, з Франції), вжити інших заходів.

Частина молоді нашого краю воювала в складі 53-го піхотного волинського полку, який 1 червня 1916 року прибув на Волинь. 7 червня через Торчин він прийшов до вістря Брусилівського прориву й атакував село Шельвів та фільварок Кременець.
[На початок]

Відгомін більшовицької революції

У районі Берестечка в 1916-1917 роках стояла 113-та піхотна дивізія російської армії, від солдатів якої населення дізналося про повалення царизму і жовтневий переворот у Петрограді. Восени 1917 року фронт проходив недалеко від Берестечка, полки дивізії відмовилися наступати. Дисципліна серед рядового складу була вкрай низькою. Голодні, переохолоджені і злі солдати не хотіли більше воювати.

3 вересня 1917 року були зафіксовані випадки братання солдатів 77-го і 622-го полків російської армії з німецько-австрійськими військами в районі села Мерва, поблизу Берестечка.

У листопаді 1917 року в містечку відбулася конференція членів полкових революційних комітетів 113-ї дивізії. Приміщення синагоги (тепер музична школа), де проходила конференція, наповнилося вщерть. На помості сиділи генерали і полковники. Після офіцера, який відкрив конференцію, виступив поручик,  який  відрекомендувався представником Ставки Верховного головнокомандування, і розповів, що генерал Духонін вбитий революційними солдатами, що з’їзд Рад прийняв Декрет про мир і землю, утворив уряд на чолі з Леніним. Це повідомлення солдати зустріли вигуками “Ура!”

На пропозицію представника ставки обрали ревком, розподілили обов’язки між його членами, дали інструкції. Одним з важливих завдань полкових комітетів стало братання між російськими та німецькими й австрійськими бійцями, в самому Берестечку організувалася народна міліція, до складу якої увійшли ремісники й селяни.

Німецько-австрійські війська увійшли в Берестечко в лютому 1918 року. Навесні 1919 року сюди вдерлися білополяки, які мали намір створити на Сході “Велику Польщу”. Влітку цього ж року вони на центральній площі Берестечка розстріляли більше тридцяти солдатів української армії, яких люди називали січовими стрільцями. Одному з тих, кого вели на страту, вдалося вирватися з кільця конвоїрів, та втік він недалеко. Наздогнали втікача на березі річки і порубали шаблями. Поховані “січові стрільці” на міському кладовищі.

Населення до польських легіонерів ставилося вороже. Селяни зіпсували їм гармати. Тоді окупанти взяли заложників і почали їх катувати, допитуючи, хто винний. Селяни не скорилися і, озброївшись, вигнали поляків з Берестечка. Діставши підкріплення, ворог повернувся і жорстоко розправився з населенням.

За підтримки Антанти 25 квітня 1920 року розпочалася польсько-радянська війна. На Південно-Західному фронті проти армії Пілсудського воювали кіннотники армії Будьоного і Ворошилова. До 21 липня 1920 року війська Червоної Армії вийшли на рубіж річки Стир між Луцьком і Берестечком,біля якого 28 липня спалахнули запеклі бої з частинами 2-ї та 6-ї армій поляків. Тут відзначилися бійці і командири 4-ї, 6-ї і 14-ї кавалерійських дивізій Ф.Літунова, С.Тимошенка ( в 1941 році маршал, нарком оборони СРСР), О. Пархоменка, командири бригад 1. Апанасенка, В. Книги, М. Колесова, І. Колеснікова. Річку Стир на ділянці Боремель-Берестечко 2 серпня 1920 року форсувала 14-а кавалерійська дивізія і відбила Берестечко у поляків.

З цієї нагоди в колишньому графському парку в Берестечку відбувся мітинг жителів міста, на якому виступив Семен Будьоний. З містечка і навколишніх сіл до червоноармійців приєдналося понад 49 українців. Серед добровольців з Берестечка були А.Повзун, В.Серединський, О.Сидорук, Е.Теслюкевич, А.Байдюк, А.Ханенчук та інші. В панському палаці розташувалися штаби 1-ї Кінної армії та 4-ї дивізії.

У жителя містечка Тагановича в садку, що містився поруч з парком, відбулася червоногвардійська конференція 4-ї дивізії. У прийнятій на ній резолюції говорилося: “Перша конференція 4-ї дивізії, заслухавши доповідь про війну з білополяками і завдання, що стоять перед нами, стверджує свою повну солідарність з політикою Радянського уряду щодо війни з польською шляхтою. Ми, бійці, голосно заявляємо на весь світ, що ми не ведемо війни з нашими братами – польськими робітниками і селянами, що ми не зазіхаємо на їхню самостійність, на їхню землю. Ми йдемо звільняти польський народ від ярма польських поміщиків і генералів, які, задушивши в кайданах рабства свої трудящі маси, хотіли накинути петлю на російський і український народи. Ми дуже жалкуємо, що доводиться проливати кров польських солдатів, яких насильно примушує воювати проти нас польська буржуазія”.

У панському палаці, де містився штаб, були нагороджені орденом Червоного Прапора бійці і командири, що відзначилися в боях.

Після того, як частини Першої Кінної армії рушили на Захід, Берестечко несподівано захопили польські війська. Їхній штаб також розташувався в панському палаці. Там працювала наймичкою Олена Фірковська, яка випадково підслухала розмову польських офіцерів, довідалася про їхні наміри напасти на штаб і тили Першої Кінної. А в цей час головні сили червоноармійців відкочувалися на Броди, обоз рухався до Берестечка. Вони не знали, що міст через Стир замінований поляками. Олена, ризикуючи життям, попередила будьонівців про небезпеку. Добре знаючи місцевість, вона допомогла вивести обоз з польського оточення, і той рушив на Броди. Дізнавшись про вчинок Олени Фірковської, польська контррозвідка спалила її бідний будиночок, а сама дівчина стала медсестрою 21-го кавалерійського полку 4-ї Петроградської дивізії. У боях під Львовом була контужена, тривалий час лікувалася в госпіталі.
[На початок]

В часи панської Польщі

Згідно з Ризьким мирним договором 1921 року Західна Волинь увійшла до складу Польщі. Під владою шляхти опинилося й Берестечко, де в 1923 році налічувалося 5633 жителі ( з них 3270 українців, 349 поляків, 1969 євреїв та ін). З початку окупації місцеве населення включилося у боротьбу за визволення. Ще в 1917 році група молоді створила в місті філію “Просвіти”. Пізніше частина активістів “Просвіти” згуртувалася в осередок “Сельробу”. У 1923 році в Берестечку створили організацію КПЗУ, яку очолили В.Ширмолович і С.Вараницький. Тоді ж виникла  комсомольська організація, почав діяти осередок МОДРу.

Основна маса населення за часів панування поляків була зайнята ремісництвом і торгівлею. Становище робітників було важким. Роботи вистачало лише на половину року, а потім наставав “мертвий сезон”, коли заробіток не перевищував 5-15 злотих на місяць, проти 35-40 злотих у першому півріччі. Люди були фактично напівбезробітними, жили за рахунок присадибних ділянок.

Зважаючи на важке становище, значна частина волинян шукала кращої долі в Канаді, Аргентині, Бразилії, Австралії. Згідно з польською офіційною статистикою, з Волині в 1927 році виїхало за кордон 5794 особи. Документи свідчать, що виїзду сприяли осередки української еміграції на чужині. Наприклад, 28 вересня 1926 року еміграційне управління при Міністерстві праці і громадської опіки Польщі повідомляло у Волинське воєводство, що власники кавових плантацій в Сан-Пауло (Бразилія) “надіслали декільком селянським родинам, які замешкують на Волині, безкоштовно білети на поїздку в Сан-Пауло з метою праці на плантаціях”. Квитки були надіслані жителям Берестечка Дудасу Степану з сім”єю у складі 8 осіб, Стельмахук Галині – 3 особи, Стельмахук Тонці – 2 особи, Пшитюку Гнату – 6 осіб.

Хвиля еміграції, що на той час наростала по всій Західній Україні, захопила й Берестечко.

До Бразилії можна було в’їжджати без всяких обмежень. А от особи після 60-річного віку, одинокі жінки до 25 років, інваліди і хворі могли отримати бразильську візу лише на підставі виклику (запрошення від родини, яке повинна була засвідчити бразильська влада). Кожен, хто виявив бажання виїхати до Бразилії, повинен був мати закордонний паспорт. Чоловіки військового віку повинні були представити своє звільнення з військового обліку. Крім того, вимагалося посвідчення фінансової палати, яке стверджувало б, що емігрант не мав боргів, що виплачені усі податки. А дівчата повинні були мати посвідчення, що вони є “вільного стану” та свідоцтво моралі.

Бразильська віза коштувала 2 долари, а квиток на корабель 107 доларів. Обмеження було щодо перевезення багажу. На кожен корабельний квиток емігрант мав право перевезти лише 100 кілограмів багажу без додаткової оплати. Подорож морем тривала 3-4 тижні. Родини емігрантів могли складатися з 2-х дорослих осіб і однієї дитини до 12 років. На дорогу до Бразилії емігранти повинні були забезпечити себе знаряддям праці, одягом і необхідними першочерговими речами.

А тим часом помаленьку ставала на ноги місцева промисловість. У 1927 році в Берестечку працювали такі підприємства: 2 водяних млини, 1 млин-вітряк, 3 вапнярні, 2 цегельні, 5 круп’ярень, 3 оліярні, 2 грабарні, смолярня, 1 підприємство по виробництву содової води (загалом – 21 підприємство). Всього на них працювало більше 40 чоловік.

1928-1929 роки. Берестечко – центр однойменної гміни. В бюджеті Горохівського повітового комунального союзу вгадуються воєводські дороги Берестечко-Липа-Боремель (12 км 950 м ґрунтової, 550 м “битої”) та Милятин-Пірванче-Горохів-Берестечко (48 км 253 м ґрунтової, 3 км 747 м – “битої”), повітова дорога Берестечко-Митниця (ґрунтова, 5 км). В місті була школа, лікар, пожежна охорона.

Містом управляв магістрат. Бургомістра спочатку призначав повітовий староста, а з 1929 року його обирали члени магістрату відкритим голосуванням з наступним затвердженням повітовим старостою.

У 1928 році активісти-підпільники організували споживчий кооператив “Єдність”, спрямували діяльність профспілок. Профспілка шевців у 1930 році організувала страйк. В ньому взяло участь понад 100 чоловік. Страйкарі добилися успіху -власники майстерень підвищили заробітну плату на 25-30 відсотків.

8 червня 1930 року газета “Сель-Роб” повідомляла про передвиборні збори у Берестечку: “Дня 11 травня відбулося районне передвиборне віче в м.Берестечку. Це не було звичайне віче, а велика маніфестація селян і робітників Дубенщини та Горохівщини для української “Сельроб’єдності” й листи числа 36. Понад 2 000 людей зібралися на площі під голим небом, щоб засвідчити свою відданість ідеї соціального і національного визволення працюючих. Коли до зібраних став промовляти Голіян, делегована з Дубенського повіту боївка військових осадників намагалася віче розбити при помочі палок… В тій цілі один з осадників виняв револьвер і дав знак до паніки. Однак бойова постава вічовиків, керована сельробівською молоддю, захопила всіх селян і робітників до одчайдушного протесту…

Ще довгий час старались осадники вдертися клином до президії віча, додаючи собі відваги несамовитими вигуками, але міцний перстень сельробівської молоді, що окружив трибуну, дав їм належну відсіч… По півторагодинній промові референта, яку перервав дощ, зібрані вічевики пройшли демонстраційно походом через місто на знак протесту проти провокацій і терору військових осадників над працюючими західноукраїнських земель”.

Одним із виявів протесту проти соціального і національного гніту було святкування 1 Травня 1931 року. Близько 15 години сотні жителів Берестечка вийшли в цей день на вулиці і згуртувалися в колони. Тільки заарештувавши 12 чоловік, поліції вдалося розігнати демонстрантів.

1934 року в Берестечку було створено підпільний райком КПЗУ. В місті налічувалось 56 членів цієї організації, серед них: Р.П. Рузак, М.С. Рижановський, П.Ф. Ростанюк, У. Матвійчук, Е.О. Ейсмонт, М.Т. Ліпковський, В. Доманський, А. Бойцукевич, І. Цінник та інші . Комсомольську оргаізацію очолювали В.Ф. Надашкевич, І. Табицький, І. Залевський, Ф. Поляк.

1 лютого 1935 року Горохівський повітовий староста доносив воєводському управлінню: “…Під час обшуку в Антона Войцукевича і Пилипа Зарибського в Берестечку знайдено ряд брошyp, між іншим, видавництва ОК КПЗУ в Луцьку “Червона Волинь”. Бойцукевич і Зарибський були затримані, а потім за рішенням слідчого судді в Горохові посаджені в Луцьку в’язницю”.

В кінці 30-х років основна маса населення була зайнята в ремісництві і торгівлі. На 6 700 чоловік населення (1938 рік) в містечку налічувався 451 верстат. Серед ремісників були шевці, кравці, мулярі, бондарі, стельмахи, столярі.

Польські власті підпорядкували справу освіти загальній політиці колонізації українського населення. Навчання в школі проводилось польською мовою. Але через нестатки батьків, школу могли відвідувати далеко не всі діти шкільного віку. Так, у 1939 році з 892 дітей шкільного віку, в Берестечку школи не відвідувало 100 дітей.
[На початок]

Свято-Троїцький собор

У Берестечку давно відчувалась потреба в спорудженні новог храму, бо існуючий тут здавна (мурований, збудований 1825 року) дав небезпечні тріщини і загрожував падінням. Але справ гальмувалась парафіяльними незгодами, і тільки 1902 року, коли настоятелем сюди було призначено о. Іоана Нікольського, думка про побудову виникла знову. Нікольський народився на березі Волги, але Волинь стала для нього другою батьківщиною. Людина сміливої ініціативи і пастирської наполегливості він швидко зібрав воєдино всю парафію. Було створено Будівельну комісію, яка оглянула в багатьох місцях споруджені храми і зупинилась на побудові в себе, в Берестечку, храму на зразок Свято-Волдимирського собору в Києві.

Так як нова володарка міста, католичка, відмовилась продати необхідну площу землі на будову нового храму, то стіни старої Берестецької церкви були зламані, площа очищена, а також викопані на потрібну глибину рови для закладання фундаменту. В липні 1910 року архієпископом Антонієм на місці старої церкви було проведено закладку нового храму, майже за такими розмірами, як Володимирський собор в Києві. Після закладання храму несподівано появилася в ровах фундаменту вода, якої не можна було зупинити. З Києва було визвано академіка архітектора В.Ніколаєва. Після детального огляду було вирішено фундамент храму зводити на 678 цементно-гранітних опорах. Це затримало роботи, а головне – вимагало додаткових затрат. До початку Першої світової війни зовнішні стіни собору були доведені майже до стелі, всередині були змуровані пілони і заготовлено мільйони штук цегли на завершення будови. В серпні 1915 року о. І.Нікольський із значною частиною жителів Берестечка був евакуйований в глибину Російської імперії, а територія Волині була захоплена австро-німецькими військами. Під час військових дій Берестечко переходило з рук в руки, тому дуже потерпіло. Потерпів і недобудований храм: східна стіна була пробита артилерійським снарядом, але сама будівля

тріщин не дала.Зате заготовлену цеглу було вивезено австро-німецькими військами для мощення дороги, для цієї ж мети було розібрано внутрішні пілони храму. Було гірко православним жителям Берестечка після повернення з евакуації дивитися на сумну долю собору.

Пройшла велика війна, наступила революція, і коли о. Іоана вели в Берестечку на розстріл, то вся місцева православна парафія стала на його захист і не дала виконати злий задум. Таку велику любов своєї пастви о. Нікольський заслужив недаремно.

Сумно було дивитися на руйнування. Енергійний Нікольський береться за справу: він викликав архітекторів, які після детального огляду храму не знайшли тріщин, а головне -константували, що будівля не дала осадки, а тому було дано заключения на продовження і закінчення робіт.

Будівельною комісією було рекомендовано поспішити з закінченням нижнього печерного храму, побудувати на залізних рейках цементно-бетонну стелю. 23 листопада 1927 року Кременецький єпископ Сімон освятив печерну церкву в честь святителів Петра, Олексія, Іони і Пилипа.

Будівництво продовжувалось. На будові трудилась вся парафія. Місцевий землевласник М.П.Граббе допомагав грошима, його цегельні заводи виробляли цеглу для собору. 26 вересня 1928 року Берестечківська парафія своєму наставнику о. Іоану Нікольському за духовну і мирську працю подарувала золотий наперсний хрест з прикрасами.

В 30-х роках було закінчено будівництво Свято-Троїцького собору. Цікава і по-своєму трагічна історія цього храму. Він був споруджений саме тоді, коли на наших землях володарювала, насаджуючи католицизм і полонізуючи населення, панська Польща. За задумом, собор мав бути не лише храмом а й духовним пам’ятником козакам, які полягли під час відомої битви під Берестечком. За проектом це мало бути приміщення у трьох рівнях, де у цокольній частині містилася б нижня церква, а над нею здіймалося ще два поверхи з верхніми церквами. Та будівництво вимушено припинилося після спорудження першого поверху на перекриття якого і став широкий купол. Саме через це, здалеку собор, – внутрішня площа його приміщення близько тисячі квадратних метрів, – видається дещо приземкуватим і важким,  що  так не  властиво для храмів християнської православної церкви. І лише оглянувши його зблизька, можна, навіть не знаючи історії будівництва собору, із стрімких, рвучко спрямованих вгору контурів, здогадатися про не здійснений задум зодчих.

Справа ж у тім, що польські державовладці зауважили: якщо храм буде споруджено відповідно до проекту, то він помітно вивищуватиметься над костелом, зведеним на честь перемоги королівських військ в битві під Берестечком, який стоїть поряд. Тому і було накладено заборону на подальше будівництво.

Навіть недовершеним, собор став для тисяч прихожан тієї доби опорою їхньої національної гідності та єдності, опорою духовності.
[На початок]

Уклін козацьким могилам

Дороги до козацьких могил під Берестечком не заростали в найчорніші дні, навіть тоді, коли саме слово “козацькі” викидалось із нашого лексикону запопадливими наглядачами. Щороку тисячі українців йшли до Берестечка на поле битви, щоб вклонитися козацькій славі наших предків. Про ці народні походи на Пляшеву розповідають документи державного архіву Волинської області з фонду “Волинське воєводське управління державної поліції”, в якому зберігається справа, що складається з 79 аркушів, за № 3737 “Інформації про проведення урочисто-траурного дня на Козацьких могилах під Берестечком” за 1933 рік. Живуть ще на Волині учасники і свідки тих подій.

В. Рожко в статті “Завжди вклонялися козацькій славі” пише, що внаслідок Ризького мирного договору 1921 року Західна Волинь увійшла до складу довоєнної Польщі. На цих землях було створено нову адміністративно-територіальну одиницю -Волинське воєводство з центром в м.Луцьку. У свою чергу, воєводства ділилися на повіти. Село Пляшева, де знаходяться козацькі могили, увійшло до складу Дубенського повіту, а містечко Берестечко – до Горохівського повіту. Закріплюючи такий поділ, польська урядова адміністрація прагнула роз’єднати ці два населені пункти, які пов’язані однією історичною подією з минулого українського народу – Берестечківською битвою, і перенести адміністративний поділ на душі волинян.

Щороку, на Зелені свята, молодь з усіх куточків Західної України спішила на козацькі могили. Тисячі українців йшли вклонитися землі оповитій славою наших предків, помолитися за козацькі душі, дати клятву на вірність Україні. В інформації коменданта польської поліції в м.Луцьку, читаємо: “Козацькі могили вже кілька разів є предметом зацікавлення української молоді, яка проводить там урочистості, стараючись надати їм характеру народних походів”.

Основні урочистості відбувалися 16-17 червня. Ще під час урочисто-траурних днів, в с. Пляшева лунали козацькі і стрілецькі пісні, декламувались вірші українських митців про героїчні і трагічні сторінки нашої історії. Серед них поезії Т.Г. Шевченка: “Ой чого ти почорніло, зеленее поле?”, “Стоїть в селі Суботові”. “Чигирине, Чигирине”, “Розрита могила” та інші твори. Звучали й Шевченкові “Думи мої”, безсмертний “Заповіт”. Польська адміністрація ще задовго до цих урочистостей проводила підготовку поліційних і навіть військових сил, щоб зупинити ці походи української молоді, а з 1933 року повністю заборонила їх. Напередодні 16 червня 1933 року з міст Луцька, Дубна, Рівного, навіть Любліна, до Берестечка були стягнуті великі сили поліції й жандармерії, перекрито всі дороги, стежки на підході до с. Пляшева. З метою пильного догляду було влаштоване цілодобове поліційне чергування в населених пунктах, через які мала проходити українська молодь, сюди було кинуто групи вишколених провокаторів і таємних конфідентів поліції, які мали втиратися у довір’я до учасників походів і найбільш активних видавати в руки дефензиви.

Краєзнавець М.П. Куделя з с. Буяни Луцького району тричі – 1932, 1933, 1934 років був учасником цих походів. 16 червня 1933 року, пригадує він, до козацьких могил з села Буяни вирушило 30 чоловік молоді, з-них п’ятеро дівчат, а з с. Садова 60 чоловік. Проходили колоною через волинські села, співали козацьких і стрілецьких пісень. По дорозі їх завертали поліцаї, говорили про військові маневри, що відбуваються під Берестечком, що там стріляють і інше. Але молодь не вдалося залякати.

Наша землячка, поетеса Євгенія Лещук, так пише про ці події: “…щороку на святкування під Берестечко їхали мої брати — Павло, Петро, Олексій із своїми друзями з Квасова, Охлопова, Журавників, Сільця… Усі одягались у вишиванки, на грудях стрічечки, підперезувались крайками, сідлали вичищених, убраних у стрічечки коней і вирушали з піснями. Повертались майже завжди побиті. Але на наступну весну знову їхали на свято!”. Про події тих років поетеса розповідає у вірші “Відтворення давньої пісні”.

Розпрягайте, брати, коней,

Та й лягайте спочивать,

А я піду до ставочка

Вишиванки ваші прать.

Ой яке ж то було свято

Пісні, слави чи біди?

Що на кожній вишиванці

Закривавлені сліди.

На тім святі було люду,

Як у синім небі зір,

І в братів моїх на грудях

Закипів кривавий взір.

Ой не стало у ставочку

В нашім чистої води –

Відіпрати із сорочок

Закривавлені сліди.

Кожен слід на вишиванці

Мені в серденьку болить,

Та не буду сумувати,

Та не буду сльози лить.

Хай лютують, хай катують

Вороги, а навесні —

Рани тіла залікують

Ваша мужність і пісні.

Я вам вишию-пошию

Вишиваночки нові,

Щоб знов свято святкували

В козаків на Пляшевій.

Міністерство внутрішніх справ Польщі видало в 1935 році наказ про заборону походів до козацьких могил, а порушників цього наказу карали тюремним ув’язненням. Про події під Берестечком воєводська поліція пише: “На підставі загальних спостережень з приводу урочистостей на козацьких могилах ці урочистості являють собою поважну небезпеку для Польської держави на Волині і в Малопольщі”.

І хоча польська влада заборонила походи молоді на козацькі могили, але душі волинян в річницю Берестецької битви завжди були там, на Пляшевій.
[На початок]

Радянська влада у місті

19 вересня 1939 року в Берестечко вступила Червона Армія. В місті виникло міське і волосне тимчасові управління. На чолі з Р.П. Рузаком. Колишні члени КПЗУ Радіон Рузак, Хома Зінгер та селянка Ярина Хомчик були представниками від Берестечківської гміни до Народних зборів Західної України у Львові, які проголосили на західноукраїнських землях Радянську владу і прохали Верховну Раду СРСР та Верховну Раду УРСР включити Західну Україну до складу Української РСР.

У січні 1940 року, в зв’язку з утворенням районів, Берестечко стало районним центром і містом районного підпорядкування. В ньому було створено міську Раду, перші вибори до якої відбулися 15 грудня 1940 року. Під час виборів до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР 24 березня 1940 року депутатом Верховної Ради Української РСР була обрана Я.К. Хомчик, за походженням селянка з приміського села Старики, яка жила в той час в Берестечку і працювала заступником голови міськради.

Відбулися зміни в економіці міста. Кустарі об’єдналися в промислові артілі по виготовленню і ремонту одягу, взуття, столярних, бондарних та інших виробів. Утворився райхарчкомбінат, якому були підпорядковані водяний млин, олійниця, маслозавод, хлібопекарня, виробництво безалкогольних напоїв, консервування фруктів, овочів тощо. Райпромкомбінату підлягали цегельний, вапняний заводи, шевські та кравецькі майстерні. 8 травня 1940 року в Берестечку було введено в дію торф’яний промисел. В результаті налагодження промислового виробництва були ліквідовані безробіття і неповна зайнятість багатьох робітників. Завдяки цьому поліпшився добробут населення. Відкрився районний будинок культури, лікарня, поліклініка, почала працювати аптека. В школі розпочали навчання дітей рідною мовою.

Та разом з об’єднанням прийшла в Берестечко страшна машина репресій. Органами НКВД багато жителів містечка було заарештовано і вивезено до Сибіру (серед них – Шевчук Степан Прокопович, Шморгун Матвій Семенович, Шморгун Костянтин Семенович та багато інших).
[На початок]

У полум’ї війни

22 червня 1941 року війська фашистської Німеччини перейшли кордон на Західному Бузі, розпочавши війну проти Радянського Союзу. Вже на кінець першого дня війни гітлерівці вийшли на рубіж Печихвости – Дружкопіль – Стоянів, а їх передові підрозділи стояли в 2-3 км південніше Горохова.

Одна з танкових дивізій ворога захопила мости на р. Стир в Берестечку, Мерві, Щуровичах, а в с. Пляшева ворожі піхотинці почали переправу через річку. В кінці дня 23 червня на сокальському напрямку фашистські танки просунулися на глибину до 50 км і вийшли в район Лопатин – Радехів, а їх передові частини, стали на р. Стир, в Берестечку і Щуровичах.

З 23 по 29 червня 1941 року в районі Луцька, Радехова, Бродів, Рівного розгорнувся зустрічний танковий бій. Головні зусилля Південно-Західного фронту направлялися на розгром першої танкової групи фашистів у смузі суміжних флангів 5-ї армії генерала Потапова і 6-ї армії генерала Музиченка, розрив між якими досяг 50 км, і куди вклинилася танкова група німців. По цій групі фашистів планувалося завдати удар з півночі зі сторони Луцька і Дубна 9-м і 19-м механізованими корпусами. З півдня, з району Бродів, на Радехів і Берестечко проти сил Клейста наступали 15-й та 8-й мехкорпуси. До 25 червня південне ударне угруповання радянських військ, особливо 8-й механізований корпус, який мав у своєму складі 969 танків (з яких 219 були KB і Т-34 – найновіші зразки бронетанкової техніки сорокових років), здійснило 400-кілометровий марш в загальному напрямку на Берестечко. При цьому корпус відкинув передові частини піхотної дивізії гітлерівців.

У розгорнутому 26 червня 1941 року танковому бою брало участь з обох сторін до 2000 танків. Жорстокі бої розгорнулися за с Лешнів (14 км південно-західніше Берестечка). Цей населений пункт німці перетворили в фортецю, зосередивши тут багато добре замаскованих протитанкових гармат, які вели безперервний вогонь. Але до 16-ої години опір фашистів було зламано. Несучи великі втрати, гітлерівці залишили Лешнів і, переслідувані нашими частинами, відходили на Берестечко… Біля 14 кілометрів гнали танкісти гітлерівців і під кінець дня вийшли на підступи до Берестечка.

Фашистське командування кинуло проти радянських військ великі сили авіації і всі резерви, які мало під рукою. Саме тому радянські танки, підійшовши до Берестечка, далі просунутись не змогли.

У зв’язку з ускладненням ситуації в районі Дубна, 27 червня 1941 року 8-му механізованому корпусу було поставлене нове завдання – завдати удар в районі Берестечка в напрямку на Дубно.

Розгромивши частини 16-ї танкової дивізії гітлерівців, з’єднання корпусу пересунулося на 30-35 км, увірвалось в Дубно і вийшло в тил 3-го мотомеханізованого корпусу противника, але на цьому наступальні можливості 8-го мехкорпусу радянських військ були вичерпані.

Вже 23 червня 1941 року Берестечко було окуповане фашистами. В перші дні окупації від рук гітлерівців загинули М.С. Воронецький, Е.О. Ейсмонт, П.І. Лащук, Ф.К. Лащукович, Ф. Маєвський, І.Ф. Плічук, І Табінський та інші. Протягом війни фашисти знищили в Берестечку багатьох жителів. Загальна кількість жертв гітлерівців в Берестечку становила 4 тисячі чоловік, але вбити у берестечан дух свободи і прагнення до визволення фашисти не змогли.

У квітні 1944 року війська 2-го Українського фронту визволили Берестечко від німецько-фашистських загарбників. Фронт на декілька місяців зупинився за два десятки кілометрів від міста. В прифронтовому Берестечку, на польовому аеродромі базувалися авіачастини дивізії прославленого аса Олександра Покришкіна. Звідси льотчики робили вильоти в бойове небо Горохівщини. Важкими були ці роки. Фронт двічі прокочувався через Берестечко руйнуючи місто. Крім цього місто зазнало втрат в липні 1943 року. Тоді з боку Рівненщини відбувся напад загону УПА на м. Берестечко. Німці і їх прихвостні, як тільки пролунали перші постріли, замкнулися в льохах панського палацу. Вибити їх звідси не вдалося. Оволодівши містечком, вояки УПА знищили мости і інші комунікації, взяли трофеї.

Після визволення Берестечка від фашистів розпочалися сутички оунівців з червоноармійськими військами. Після таких боїв енкаведисти привозили полонених і трупи повстанців до м. Берестечка, в райвідділ НКВД. Полонених допитували, катували. Мертвих цинічно виставляли на впізнання. Загинуло багато невинних людей. Трупи кидали в рів біля річки Стир. Багато закатованих пролежали в цьому рові до наших днів і лише восени 1991 року відбулось перезахоронения їх останків.

Починати відбудову міста довелося в надзвичайно важких умовах: із 370 житлових будинків, які були в Берестечку у 1941 році, в роки війни було знищено 160. Кількість населення внаслідок винищення його фашистами зменшилась більш ніж в п’ять разів і становила в липні 1947 році 1180 чоловік.

Жителі Берестечка надавали велику допомогу Червоній Армії.

Населення вносило до фонду оборони продовольство та власні заощадження. В лавах Червоної Армії під час Великої Вітчизняної війни воювало 150 берестечан, 57 із них загинули на фронті.
[На початок]

У наш час

Закінчуючи історичну розповідь про одне з найбільш відомих кожному свідомому українцю містечок на Волині, хочеться нагадати, яким є Берестечко тепер. Бо далеко не кожне місто може гордитися такою славною історією.

Сьогодні в Берестечку 30 вулиць, на яких проживає трохи більше 2 тисяч громадян. Як для міста – не надто багато. Але все ж таки Берестечко місто, і ніхто не в змозі заперечити його історичне право носити цей статус. Адже ще в 1547-му році Берестечко отримало найпочесніший для тих часів для міста титул – Магдебурзьке право, а в 1767-му році цей титул був підтверджений ще раз.

Серед промислових підприємств, які нині діють в Берестечку філія Горохівського плодоконсервного заводу, завод продтоварів, є ряд малих підприємств. Місто має своє споживче товариство, банк, телеграф, пошту. Є в місті дві бібліотеки: для дорослих і для дітей, будинок культури, кінотеатр ім. Т.Г. Шевченка, будинок інтернат для престарілих, районна лікарня №2, поліклініка, аптека. Місцевій середній школі в 1995 році присвоєно ім’я Б. Хмельницького. Діють дитсадок, музична школа, ПТУ №27, краєзнавчий музей, міський будинок школяра.

У 1991 році у Львові створено земляцтво “Берестечко”.

Але, безперечно, в першу чергу відоме Берестечко своїми культурними пам’ятниками. Не забувають берестечани стежки до пам’ятника Олександру Пронському, який в народі називають “Мурований стовп”, пам’ятника дівчатам-слов’янкам “Свята Текля”, Меморіального комплексу воїнам-визволителям (1941 — 1945 pp.), пам’ятника Б. Хмельницькому, Т.Г. Шевченку, пам’ятника на місці масового розстрілу громадян єврейської національності, братської могили воїнів Української Галицької армії (січових стрільців).

На території Берестечка розташовані і два величних храми Свято-Троїцький собор, споруджений в пам’ять про загиблих в Берестецькій битві та польський Троїцький костел, зведений на честь перемоги шляхтичів над козаками у цій же битві. Мирно вживаються ці два храми у невеличкому місті, бо розуміють берестечани – це їхня історія і її потрібно берегти для поколінь прийдешніх.

Та найголовнішою пам’яткою поблизу містечка є музей-заповідник “Козацькі могили”, який створений у 1966 році в пам’ять про Берестецьку битву.